Нижче переклад статті Discore про те, як мрія групи спортсменів з часом стала реальним проектом і привела до визнання спорту з Літаючим Диском на державному рівні.

23 грудня Міністерство молоді та спорту України офіційно визнало спорт із літаючим диском. Дмитро Стрельчин розповів Discore про події, що передували цьому досягненню.

Перші думки про офіційну реєстрацію алтимату з’явилися у Стрельчина в 2006 році. Тоді київська команда “Жиголо” вперше в своїй історії взяла участь у турнірі “Лорд Новгород”. Пізніше Україну відвідав легендарний шведський фрісбі-місіонер Пол Ерікссон, який у ЄФФД відповідав за Східну Європу. Він привіз тренувальні диски і планував презентувати алтимат у Києві, Харкові, Одесі та Львові. Стрельчин супроводжував його в Одесі та намагався все організувати, але більшість університетів відмовляли. “Ваш спорт неофіційний”, — чули активісти. “Зрештою, директор одного університету погодився після особистої зустрічі, — згадує Стрельчин. — Ми провели захід для студентів, але тоді я зрозумів, що алтимат потрібно реєструвати”.

Невдовзі після поїздки до Одеси, у травні 2006 року, Дмитро Стрельчин зареєстрував першу громадську організацію — Київську асоціацію гравців у фрісбі. Організація була зареєстрована у спрощеному порядку — достатньо було сповістити Мін’юст.

Влітку 2009 року на тренувальні курси з’їхалися лідери існуючих команд. “Перша зустріч відбулася у квартирі місцевих гравців. Говорили до півночі. Обговорювали структуру, вибори. Роз’їхалися вже з федерацією”, — згадує Стрельчин. Федерація функціонувала, але офіційного юридичного статусу не мала.

Структура організації була демократичною: президента обирає рада капітанів команд — постійних членів федерації. До цих команд є формальні вимоги, як-от участь у певній кількості турнірів. У кожному місті може бути кілька команд, кожна з яких має свого представника.

У 2009 році першим президентом став Дмитро Стрельчин, який обіймав посаду до 2013 року. Цей період відзначався бюрократичними викликами: “Ми створювали статут, реєструвалися на регіональному рівні. Для всеукраїнської реєстрації потрібно було мати представництва в 14 регіонах. Кілька років тому вимоги спростили, але тоді потрібні були майже юрособи. Мін’юст надсилав відмови й навіть натякав на хабарі. На той час у нас навіть членських внесків не було. Частину витрат я покривав сам”. У липні 2013 року Українська федерація стала постійним членом ВФФД.

Наприкінці 2013 року Стрельчин залишив посаду, і його змінив Богдан Алексієв, який запровадив членські внески: учасники Чемпіонату України почали платити 100 грн (~4 долари).

У 2015 році президентом став Олександр Костенко, який завершив реєстрацію юридичної особи — Української федерації літаючих дисків.

Наступного року єдиним кандидатом на пост президента був Дмитро Бабич. Він почав грати у 2011 році, але допомагав із організацією ще з 2006-го. Бабич зробив основним завданням підготовку документів для офіційної реєстрації спорту. За словами Стрельчина, було пророблено колосальну роботу: фінальний пакет складався з 5 папок по 470 сторінок, включаючи 10-річну історію змагань, ростери команд та адаптовані матеріали.

Ключовою стала співпраця зі Спортивним комітетом України, який надав документи як приклади. Комісія одноголосно визнала “спорт із літаючим диском”.

Список причетних до проєкту налічує 27 імен. Спорт отримав статус неолімпійського пріоритетного. Це означає доступ до фінансування, залежно від результатів на міжнародній арені. Стрельчин додає: “Кажуть, маловідомий пляжний гандбол отримує 4 млн грн (~150 тис. доларів), тоді як наш бюджет — 1 тис. доларів. Щоб отримати фінансування, федерація має досягти статусу національної”.